І.Прокопа
Т.Беркута
АГРОТУРИЗМ В КОНТЕКСТІ СІЛЬСЬКОГО РОЗВИТКУ
Агротуризм, як одна із форм господарської діяльності сільського населення, що передбачає надання послуг з тимчасового розміщення і харчування осіб, які прибувають у сільську місцевість з метою використання її туристичних і рекреаційних ресурсів, має тривалу історію. Впродовж останніх півтора десятиліття розвиток його в Україні отримав певний поштовх, зумовлений чинниками як негативного, так і позитивного характеру. Серед перших – катастрофічний спад сільськогосподарського виробництва внаслідок економічної кризи 90-х років, який призвів до небувалого росту безробіття і збідніння сільського населення і спонукав окремих його представників до пошуку інших видів діяльності та доходів. До позитивних чинників можна віднести активізацію громадського руху ентузіастів сільського туризму, створення місцевих, регіональних і всеукраїнських спілок сприяння розвитку сільського туризму, підтримка його органами влади різних рівнів і галузевої спрямованості, насамперед у сферах аграрної політики, культури і туризму, регуляторної політики і підприємництва, молодіжної політики і спорту тощо. І, звичайно, значним позитивним чинником є вагома підтримка, яка надається різноманітними міжнародними організаціями і фондами.
Можна констатувати, що за період, який пройшов з часу реєстрації всеукраїнської Спілки сприяння розвитку сільського зеленого туризму (1996 р.), цей вид діяльності, по-перше значно поширився на сільських територіях і, по-друге, набув вагомого інституціонального забезпечення. Про останнє свідчить, зокрема, присутність екологічного (зеленого) та сільського туризму в переліку видів туризму, а також наявність цих видів в переліку пріоритетних напрямів державної політики у галузі туризму в Законі України „Про туризм”; спеціальне посилання на можливість використання ресурсів особистих селянських господарств для надання послуг у сфері сільського зеленого туризму в Законі України „Про особисте селянське господарство”; вагоме місце сільського туризму в проекті Стратегії сталого розвитку туризму і курортів в Україні; наявність затвердженого Урядом Плану заходів щодо державної підтримки розвитку сільського туризму на 2006-2010 роки; наявність проекту Закону України „Про сільський зелений туризм”; проекту Національного стандарту України „Послуги туристичні. Туризм сільський. Загальні вимоги; проектів інших нормативних документів.
Водночас інституціональне, в тому числі нормативно-правове забезпечення розвитку сільського туризму не можна вважати достатнім. Можна сказати, що це забезпечення перебуває на стадії становлення: чинні акти згадують про цей вид діяльності досить побіжно, а ґрунтовніші розробки поки що мають форму проектів. Головне ж, що з приводу різних нормативних положень, в тому числі щодо статусу надавачів послуг, їх оподаткування, сертифікації тощо існують неоднозначні думки. На загал, побутує вираз: „різні люди бачать сільський зелений туризм по –різному”. І цей факт негативно відображається на його розвитку.
Чи потрібно виокремлювати сільський туризм з-поміж інших видів туризму і якщо так, то що є підставою для такого виокремлення? Перш, ніж обгрунтувати відповідь на це запитання, необхідно звернутись до терміну „сільський”. Він використовується у двох базових, ключових поняттях. Першим – „сільська місцевість” – позначається територія, розташована за межами міських поселень з природними та сформованими людською діяльністю ландшафтами, а також з сільськими поселеннями і, відповідно, природними, людськими і нагромадженими впродовж віків матеріальними ресурсами. Друге – „сільське господарство” – означає галузь економіки чи вид економічної діяльності, головним результатом якої є виробництво продуктів харчування та сільськогосподарської сировини. З яким із цих двох базових понять пов’язаний сільський туризм настільки, що з’являються підстави для його виокремлення з-поміж інших видів туризму?
Не буду забирати багато часу, щоб доводити те, що й так уже всіма визнано і що, зрештою, знайшло відображення в наявних нормативних документах чи їх проектах. Головним є зв’язок сільського туризму з сільським господарством, причому такою формою його ведення, при якій сільськогосподарська діяльність є органічною складовою повсякденного життя надавача туристичних послуг, а сам він є носієм відповідних традицій, звичаїв, культури тощо. В ряді країн, зокрема наших сусідів, цей вид туризму називають агротуризмом, а використання сільськогосподарської продукції, виробленої у власному господарстві, для харчування туристів, вважають одним із видів просування продукту до споживача, що притаманно сільськогосподарським товаровиробникам. У зв’язку з цим видається цілком прийнятним називати згаданого надавача послуг сільського туризму „сільським господарем”, як це пропонується у проекті Закону „Про сільський зелений туризм” та в інших матеріалах. Правда, термін „сільський господар” потребує уточнення.
Водночас досвід багатьох країн світу свідчить про наявність глобальної (загальносвітової) тенденції деаграризації національних економік, тобто стійкого зменшення частки сільського господарства у виробництві валового внутрішнього продукту, економічному зростанні, а також у структурі зайнятості населення. Відбувається це не за рахунок спаду виробництва у сільському господарстві, а внаслідок вищих темпів розвитку інших галузей і видів діяльності. Таким чином створюються умови для зайнятості позааграрними видами діяльності осіб, які вивільняються з сільського господарства внаслідок розвитку в ньому техніко-технологічного прогресу.
Щоб при цьому не обезлюднювались сільські території, органи влади і самоврядування усіх рівнів, за активної участі сільських громад і громадських організацій, вживають спеціальних заходів до того, щоб якомога більше видів несільськогосподарської діяльності розвивалось саме у сільській місцевості. І навіть до того, щоб виробники сільськогосподарської продукції займались несільськогосподарськими видами діяльності та завдяки цьому отримували вищі доходи. Іншими словами, йдеться про диверсифікацію сільської економіки та диверсифікацію зайнятості сільського населення, важливим результатом якої є зростання доходів сімей, а також наповнюваності місцевих бюджетів. А зростання доходів селян і органів місцевого самоврядування – важлива запорука підвищення якості життя на селі, розвитку сільської інфраструктури, формування сприятливого життєвого середовища для розвитку того ж таки сільського господарства.
Викладене в найзагальніших рисах характеризує основний зміст сільського розвитку. В Україні йому поки що не приділяється належна увага, політика сільського розвитку перебуває у початковій стадії становлення. Натомість в країнах Європейського Союзу, наприклад, сільський розвиток вважається однією із головних підвалин їх Спільної аграрної політики (друга підвалина – підвищення конкурентоздатності виробників сільськогосподарської продукції). Формування політики сільського розвитку передбачає посилення тих аспектів аграрної політики, які пов’язані зі збереженням і повноцінним відтворенням людського потенціалу (людського капіталу) аграрного сектора, його природо-ресурсного потенціалу, а також виокремлення „сільських” аспектів регіональної, соціальної, регуляторної, бюджетної політики, узгодження між собою „сільських” аспектів усіх інших політик і синтезування їх у цілісну систему. Даний процес зачіпає цілий ряд галузей національної економіки і сфер державного регулювання, оскільки організація діяльності, наприклад закладів освіти, чи охорони здоров’я, чи транспортного обслуговування і т.д. у сільській місцевості має свою специфіку.
Велике „сільське” забарвлення має й розвиток туристичної галузі. Передусім тому, що сільська місцевість є і надалі буде служити просторовою і ресурсною базою більшості видів туризму: автомобільного, гірського, лижного, велосипедного, водного, пішохідного, релігійного, спелеотуризму і т.д. Тому з позицій сільського розвитку слід вважати надзвичайно важливим, корисним і бажаним створення і розбудову на сільських територіях будь-яких об’єктів інфраструктури, які сприяли б залученню до сфери туризму багатих туристичних ресурсів сільської місцевості. Адже одним із результатів цього стане надання робочих місць сільським жителям, виплата їм зарплати, внесків до пенсійного й інших спеціальних фондів; щось перепаде і місцевим бюджетам.
Водночас „сільська” специфіка туристичної галузі зумовлена ще й тим, що для задоволення таких „стандартних” потреб туристів, як потреба у тимчасовому розміщенні і харчуванні, незалежно від того, з якою метою туристи прибувають у сільську місцевість – для скалолазання, дослідження печер чи для релігійного паломництва, – можуть бути використані житлові і харчові ресурси сільських домогосподарств. До того ж, перебування у сільській садибі, споживання домашньої їжі з домашніх продуктів, спостереження чи й посильна участь (разом з господарем) у сільськогосподарських роботах у віддалених від міських центрів у мальовничих сільських місцевостях у ряді випадків стає головною метою туризму.
З позицій сільського розвитку будь-яка діяльність, спрямована на створення робочих місць і збільшення доходів населення, заслуговує на підтримку, особливо якщо вона здійснюється у несприятливих умовах – у сільській „глибинці”, на депресивних територіях тощо. Сільський господар, який розміщує і харчує гостей-туристів, на якийсь час сам створює робоче місце собі чи членам своєї сім’ї, збільшує свій дохід, отже цілком справедливо може розраховувати на підтримку. Але від діяльності сільських господарів суспільство отримує ще й додаткові блага: стабілізується демографічна ситуація на селі, залишаються обжитими території, відтворюється людський потенціал сільського господарства. Тому в багатьох країнах діяльність сільського населення, що кваліфікується як агротуризм (у нас прижилася назва сільський зелений туризм), користується максимальними преференціями.
Одним із невідкладних завдань активізації розвитку сільського зеленого туризму в Україні слід вважати завершення нормативного врегулювання статусу надавача його послуг. Нині єдиною чинною нормою, що хоч якось кваліфікує ці послуги, є стаття 1 Закону України „Про особисте селянське господарство”, згідно з якою вони являються різновидом господарської (але не підприємницької) діяльності з ведення особистого селянського господарства. В такому ж розумінні вони фактично трактуються і в проекті Закону „Про сільський зелений туризм” через визначення сільського господаря, як суб’єкта діяльності у сфері сільського зеленого туризму. При цьому зазначається, що сільський господар – це член особистого селянського господарства, що здійснює господарську діяльність з використанням земельних ділянок та майна, які належать членам такого господарства на правах власності або оренди.
Тісна прив’язка надавачів послуг агротуризму до особистого селянського господарства не охоплює всього кола осіб, які насправді діють у цій сфері. Адже особисті селянські господарства – це лише один із чотирьох видів домогосподарств, які займаються сільськогосподарською діяльністю. Окрім них, до категорії господарств населення, які виробляють сільськогосподарську продукцію, відносяться домогосподарства, що отримали земельну ділянку для будівництва і обслуговування житла, індивідуального садівництва і городництва, колективного садівництва і городництва. І якщо останніх два види стосуються в основному міських сімей, то власників лише присадибних ділянок чимало і в сільській місцевості. За статистичними даними кількість сільських домогосподарств, які мали земельні ділянки, у 2006 р. становила 5356,4 тис., а кількість особистих селянських господарств – 4817,8 тис., тобто на півмільйона менше.
Таким чином, уточнюючи поняття сільського господаря, як суб’єкта діяльності у сфері сільського зеленого туризму, варто посилатися на категорію не особистого селянського господарства, а домогосподарства загалом, але такого домогосподарства, яке розташоване у сільській місцевості, і члени якого займаються сільськогосподарською діяльністю з використанням належних їм земельних ділянок і майна. За таких умов саме сільське домогосподарство виступатиме просторовою і ресурсною базою агротуристичної діяльності і йому повинні надаватися преференції щодо реєстрації, оподаткування ліцензування такої діяльності, що й має бути чітко обумовлено у відповідному нормативно-правовому акті. Ним може бути або невеликий за змістом Закон України „Про сільський зелений туризм”, або окремий розділ Закону „Про туризм”.
